Міжнародний день музеїв щороку перетворює весняний календар на потужний сигнал про те, що культура — це живий організм, здатний зцілювати рани суспільства і будувати мости між поколіннями. Започаткований у 1977 році Міжнародною радою музеїв, цей день сьогодні об’єднує десятки тисяч установ по всьому світу, пропонуючи безкоштовний доступ, спеціальні екскурсії та інтерактивні програми, які роблять спадщину доступною для мільйонів людей.

Історія заснування та розвитку Міжнародного дня музеїв

У 1977 році в Москві під час 11-ї Генеральної конференції Міжнародної ради музеїв делегати з різних континентів ухвалили рішення, яке назавжди змінило музейний ландшафт планети. Вони проголосили 18 травня днем, присвяченим музейництву, з чітким девізом: музеї є важливим засобом культурного обміну, збагачення культур і розвитку взаєморозуміння, співробітництва та миру між народами. Ця формула не залишилася сухим документом — вона стала основою для щорічних святкувань, які швидко поширилися від Європи до Азії та Африки.

Перші роки святкування були скромними, але вже у 1978-му до ініціативи долучилися понад 150 країн. З 1992 року кожне святкування отримало власну тему, яка віддзеркалює актуальні виклики часу. Перший міжнародний постер з’явився у 1997 році й був адаптований у 28 державах. З того моменту масштаб зростав стрімко: якщо у 2009-му участь взяли 20 тисяч музеїв у 90 країнах, то до 2017-го цифра сягнула 36 тисяч у 156 країнах. Останні дані ICOM свідчать про понад 37 тисяч учасників у приблизно 158 країнах і територіях.

Такий ріст пояснюється не лише організаційними зусиллями, а й глибокою потребою суспільств у місцях, де можна зупинитися, поміркувати та відчути зв’язок із корінням. Музеї перестали бути елітарними храмами — вони стали живими майданчиками для дискусій, де кожен відвідувач може знайти свій голос у хорі людської історії. У контексті глобалізації та цифровізації це свято набуло особливої ваги, адже саме музеї допомагають протистояти фрагментації знань.

Значення музеїв у сучасному світі: освіта, дослідження та соціальні зміни

Музеї сьогодні — це не склади речей, а потужні генератори знань і емоцій, які формують світогляд мільйонів. Вони поєднують наукові дослідження з доступним викладом, перетворюючи складні концепції на зрозумілі історії. За даними UNESCO, кількість музеїв у світі зросла з 22 тисяч у 1975-му до майже 104 тисяч сьогодні, і кожен з них виконує роль освітнього центру, де діти та дорослі дізнаються про біологію, історію, мистецтво та технології.

У сфері досліджень музеї стають справжніми лабораторіями: реставратори використовують сучасні технології, щоб розкрити таємниці стародавніх артефактів, а вчені аналізують колекції для нових відкриттів. Під час пандемії 2020–2021 років, коли відвідуваність топ-100 музеїв світу впала на 77 %, саме цифрова адаптація врятувала доступ до культури. Віртуальні тури, онлайн-лекції та інтерактивні додатки дозволили мільйонам людей не втратити зв’язок зі спадщиною.

Соціальний вплив музеїв ще глибший. Вони сприяють інклюзії, стаючи просторами для меншин, біженців і людей з інвалідністю. Програми для молоді, майстер-класи та тематичні вечори допомагають боротися з самотністю й будувати спільноту. У розділеному світі музеї виступають нейтральним майданчиком для діалогу, де різні погляди зустрічаються без конфлікту. Це особливо помітно в темі 2026 року, коли акцент робиться на миротворчій місії культурних інституцій.

Міжнародний день музеїв в Україні: стійкість і натхнення попри виклики

В Україні святкування набуло особливого звучання. Загальна кількість музеїв сягає приблизно п’яти тисяч, з них понад 650 державних зберігають державну частину Музейного фонду — близько 12 мільйонів предметів. Щороку 18 травня (а часто з 16 по 18) десятки установ у Києві, Львові, Одесі та інших містах відкривають двері безкоштовно, організовуючи лекції, концерти, майстер-класи та нічні екскурсії. У Львові, наприклад, щороку беруть участь понад 25 музеїв, створюючи триденний фестиваль культури.

Повномасштабна війна додала нової глибини. Понад 1400 об’єктів культурної спадщини пошкоджено, але українські музеї евакуювали колекції з десятків закладів, ризикуючи життям, щоб зберегти ікони, картини та археологічні знахідки. Музеї стали центрами документування злочинів агресора, створюючи виставки про героїзм цивільних і військових. Національний музей історії України та Музей Майдану перетворилися на символи опору, де відвідувачі не лише дивляться експонати, а й переживають емоції, які формують національну ідентичність.

Міжнародна підтримка та цифровізація допомогли. Віртуальні тури українських музеїв переглядають мільйони людей по всьому світу, а спільні проекти з європейськими партнерами повертають увагу до української спадщини. Це свято в Україні — не просто подія, а акт збереження душі нації, де кожен артефакт розповідає історію незламності.

Як відзначають Міжнародний день музеїв по всьому світу: традиції та інновації

У світі форми святкування вражають різноманіттям. У Парижі Лувр організовує нічні тури з живим музикуванням, а в Нью-Йорку Метрополітен пропонує безкоштовні сімейні воркшопи. Британський музей у Лондоні фокусується на інтерактивних інсталяціях, де відвідувачі самі створюють цифрові копії експонатів. В Азії, наприклад у Токіо, музеї влаштовують чайні церемонії та демонструють традиційні ремесла.

Інновації домінують: доповнена реальність дозволяє «оживити» стародавні статуї, а VR-тури переносять у недоступні куточки світу. Багато країн перетворюють день на тиждень або місяць подій, залучаючи школи та громади. Це не просто розвага — це інструмент культурної дипломатії, де музеї стають послами миру й розуміння.

Цікаві факти про Міжнародний день музеїв

• Найдавніший музей світу датується 530 роком до нашої ери — це колекція принцеси Еннігалді в Урі, де зберігалися артефакти ще старішої епохи.
• Найвідвідуваніший музей — Лувр у Парижі, який до пандемії приймав понад 9 мільйонів гостей щороку, а під час Міжнародного дня музеїв двері відчиняються для всіх без винятку.
• В Україні під час війни евакуювали сотні тисяч експонатів з прифронтових зон, і працівники музеїв часто працювали під обстрілами, рятуючи національне надбання.
• Перший постер свята 1997 року переклали 28 мовами, а сьогодні матеріали доступні майже 40 мовами, включаючи українську.
• Музеї як миротворці: у 2000 році тема «Museums for Peace and Harmony» надихнула на створення спільних виставок між країнами, що раніше були в конфлікті.
• Цифровий прорив: під час пандемії музеї створили понад 100 тисяч онлайн-контентів, які переглянули мільярди разів.
• Приватні музеї в Україні зросли в рази за останні роки, особливо в Карпатах, де туристи занурюються в етнографію через інтерактивні експозиції.
• UNESCO підрахунок: музеї пов’язані з понад 8000 об’єктами Всесвітньої спадщини, роблячи їх ключовими охоронцями глобальної пам’яті.

Ці факти лише верхівка айсберга, але вони показують, наскільки глибоко музеї вплетені в тканину людського досвіду. Кожен відвідувач може стати частиною цієї історії, просто переступивши поріг найближчої установи.

Міжнародний день музеїв продовжує жити в серцях мільйонів, нагадуючи, що культура — це не музейний пил, а жива сила, яка об’єднує нас усіх. Відвідайте музей 18 травня — і відчуєте, як минуле торкається сьогодення теплою рукою.

 

День пам’яті жертв політичних репресій

Третя неділя травня – визначний день для кожного українця. Річ у цім, що щороку у цей день у нашій країні вшановується День пам’яті жертв політичних репресій. “Великий терор” був розгорнутий на території Радянського Союзу у 1937 за ініціативи Сталіна та усієї керівної верхівки радянської влади. Унаслідок репресивних дій на території України були цілковито винищені представники інтелігенції, зруйновані суспільні зв’язки, відбувалося поширення антинаціоналістичних ідей, у суспільстві панувала масова депресія. 

Як виникла ідея відзначати День пам’яті жертв політичних репресій?

У травні 2007 р. Віктор Ющенко – чинний на той час президент України – видав указ у зв’язку з сімдесятою річницею подій “Великого терору”. В документі йшла мова про впровадження у нашій країні Дня пам’яті жертв політичних репресій, який має вшановуватися щороку, третьої неділі травня.

·         Як стверджують вчені історики, за період масових репресій на території Української Радянської Соціалістичної Республіки було засуджено близько 200 тисяч людей, а понад 150 000 осіб було розстріляно. Звільнення отримало менш як 1000.

 

Початок Великого терору

1937 рік, у Радянському союзі продовжується 20-річна боротьба з так званими соціально-ворожими елементами. Керівництво радянської влади на чолі з Йосипом Сталіним прагнуть цілковито підкорити собі населення країни. Саме з цією метою впроваджуються масштабні терористичні дії. Народ має звикнути до авторитаризму влади, так вважали представники влади. Проте насправді гасло Великого терору мало досить невинну назву – «Загострення класової боротьби з метою досягнення успіхів у будівництві соціалізму».

У зв’язку з цим, 30 липня 1937 року виходить Наказ НКВД СРСР, у якому йдеться про нагальну необхідність репресувати куркулів, політичних засуджених та осіб з антирадянськими настроями. І хоча ця дата вважається офіційним початком масштабних політичних переслідувань, документи свідчать, що до запровадження Великого терору радянська влада готувалася заздалегідь.

Окрім цього, в Наказі були передбачені так звані ліміти, тобто плани – кількість громадян, які мали понести ті чи інші покарання. В цих планах визначались дві категорії громадян. До перших відносили тих, що підлягали розстрілу, до других – тих, кого мали ув’язнити в таборах Головного управління таборів. Так, для Української радянської республіки, план на розстріл у 1937-1938 рр. складав понад 80 000 осіб.

Ще до того, як оперативний наказ про введення масових репресій увійшов в силу, почалася чистка в лавах самої партії та органів внутрішніх справ. Таким чином верхівка намагалася максимально досягти своїх цілей. Адже тільки звільнивши важливі органи влади від «негідних» можна було досягти цілковитої реалізації репресивних наказів.

Масові арешти

Влітку 1937 року Центральній комісії комуністичної партії України було наказано розіслати по всіх областях України наказ про створення спеціального органу для засудження репресованих. Це були так звані обласні трійки, вони складалися з голови НКВД області, прокурора та секретаря Всесоюзної комуністичної партії більшовиків. Цікаво, що створення подібних репресивних формувань аж ніяк не відповідало Конституції Радянського союзу. Проте, це зовсім не цікавило управлінську гілку влади.

Після того як людину арештовували, з нею можна було чинити що завгодно. В першу чергу, її позбавляли будь-якого захисту, у тім числі й адвокатського. Про якусь апеляцію чи про те, щоб оскаржити вирок у вищій інстанції, взагалі не було мови. Під час цинічних психологічних знущань та фізичних катувань заарештований готовий був зізнатися у будь-яких «злочинах». До речі, сам наказ про введення великого терору схвалював будь-які тортури для впливу на репресованих. Нелюдські знущання називали просто фізичним впливом.

Людей засуджували неправомірно попри можливу невинуватість. Все виправдовувалось ідеєю – викликати страх у політичних опонентів на будь-які небажані для влади дії.

Руйнування свідомості населення

Великий терор не викликав у мас нічого окрім глибокого страху та повної недовіри. Люди не могли довіряти не тільки представникам владних структур, але й своїм сусідам, друзям та навіть близьким родичам. Частим явищем стали анонімні наклепи та доноси, арешти знайомих, колег та родичів. Всіх незгідних з тоталітарним режимом називали просто «ворогами народу».

Дуже часто люди вимушено писали доноси на своїх друзів та колег, оскільки боялися, що вони можуть зробити це першими. Наклепи, які не мали під собою жодних підстав, стали для багатьох своєрідним засобом для зведення рахунків з керівництвом, колегами, сусідами тощо.

Зазвичай процеси засудження мали показовий характер. Таким чином тоталітарний режим намагався цілковито позбутися від представників колишньої еліти, а також дати зрозуміти новим обранцям та усьому населенню країни, наскільки важливим є повне підкорення волі вождя.

Великий терор тривав з липня 1937 року по листопад 1938 року. Саме в листопаді було видано новий наказ Центрального комісії виконавчого комітету партії і Раднаркому, у якому йшлося про припинення методів великого терору та введення законності у галузях досудового розслідування, прокурорського нагляду, арештів та судів.

Проте і під час згорнення засобів великого терору не обійшлося без тієї ж чистки, яка була йому притаманна. Вийшов відповідний наказ, у якому йшлося про фізичне усунення всіх осіб, які брали участь в організації та виконанні репресивних дій.

Реабілітації жертв репресій

З тим, що всі дії, спричинені великим терором, вважаються незаконними та осудними, погодилося радянське керівництво після смерті вождя Йосипа Сталіна. Так звана хрущовська «відлига» 1953-1964 рр. відома тим, що у цей період відбувалася реабілітація репресованих. Проте, ця реабілітація була частковою та обмеженою. Левова частка прав політично репресованих не були цілковито відновленими та вони продовжували носити клеймо «ворогів народу».

У 1991 році керівництво Української радянської соціалістичної республіки прийняло особливий Закон, у якому йшлося про реабілітацію політичних засуджених. Він став своєрідним засудженням та відмежуванням від методів “Великого терору”. Проте деякі репресивні засоби не були засуджені, а навіть вважалися правомірними та такими, що мали під собою певне підґрунтя.

У відповідності до закону 1991-го року було реабілітовано близько 250 тисяч громадян, а понад 100 тисяч осіб так і не дочекалися бажаної реабілітації.

І тільки нещодавно, 2015 році злочини тоталітарного режиму радянської влади були цілковито засуджені спеціальними законодавчими актами. Окрім цього, законодавчо заборонено пропагування символіки комуністичного тоталітарного режиму.

У 2018 році депутати Верховної Ради України прийняли закон, який розширив коло людей, що вважаються жертвами політичних переслідувань та підлягають обов’язковій реабілітації.

Криваві факти сталінських репресій

·         Найбільше жертв переслідувань поховано на Биківнянському кладовищі. Там спочиває близько 20 000 українців, яких розстріляли внаслідок сталінського терору.

·         Під час репресивних дій проти “ворогів народу” найбільше крові в Україні було пролито в ніч з 18 на 19 травня 1938 року. Тоді у в’язницях Києва від розстрілів загинуло понад 550 осіб.

·         Найчастіше розстріли проводили на місці поховання. Спочатку це були спеціально виділені земельні ділянки, на яких пізніше облаштовували цвинтарі. Та згодом, коли масштаби терору вже лякали, енкаведисти з метою приховати свої злочини, викопували траншеї у парках, лісах, садах. В ці ями закидали розстріляних та засипали їх вапном.

·         У 1955 році Комітет державної безпеки створив спеціальну директиву, яка містила конкретні вказівки про повідомлення родичам репресованих. Згідно до цієї директиви родині розстріляних необхідно було повідомляти, що заарештовані померли у в’язниці. Дату смерті вказували до 10 років з моменту ув’язнення. Причини смерті зазвичай вигадували.

·         Жертв політичного терору зазвичай розстрілювали наганом пострілом у потилицю чи в шийний хребець. Наган – револьвер, що відрізняється точною та безвідмовною дією. Через свою несильну віддачу підходив для проведення масштабних розстрілів.

·         Терору підлягали не тільки самі «злочинці», але й члени їхніх сімей. Дорослих членів сім’ї арештували, а дітей відправляли до дитбудинків.

 

 

Міжнародний день матері (International Mother’s Day) – це день, присвячений вшануванню матерів та бабусь або жінок, що замінювали їх. Щороку відзначається у другу неділю травня. Це свято материнства та любові, доброти та сімейних цінностей, свято дітей та батьків. Це сімейне та суспільне свято, що дає можливість висловити вдячність за щоденну любов, турботу та зусилля матерів. Пронизане теплими почуттями, як теплі лагідні травневі дні, свято усіх мам нагадує нам про найважливішу людину у житті кожного.

Походження свята Міжнародний день матері

Любов до матері вшановували ще задовго до нашої епохи. В античні

 часи греки святкували день богині Реї — матері всіх богів, а фригійці —

богині Кібелі. У Римі теж були подібні свята. У сучасній Індії досі

 проходить одне з найбільш масштабних свят — Дурга-пуджа, присвячене

богині-матері Дурзі.

А у середньовічній Європі виникла особлива традиція: у Летарну 

неділю (четверту неділю Великого посту) дозволялося повертатися 

до рідної парафії — і, звісно ж, провідати маму. У Великій Британії 

ця звичка трансформувалася у “Неділю Матері”, яка й досі зберігає

 свою популярність.

День матері — це одне з найтепліших і найщиріших свят, яке вшановує

 жінку, що подарувала життя. Хоча сьогодні його відзначають у багатьох

країнах світу, сучасна традиція бере свій початок зі США. Саме там, 

у 1908 році, американська активістка Анна Джарвіс уперше організувала

 святкування на честь матері в місті Графтон, Західна Вірджинія. 

А вже через кілька років ідея поширилася по всій країні — і в 1914 році 

президент Вудро Вільсон офіційно оголосив День матері національним 

святом, яке відзначається другої неділі травня. 

Цікаво, що натхненням для Анни стала її власна мама — жінка, яка

 присвятила себе створенню жіночих клубів для підтримки здоров’я 

та доброзичливості в громадах. У пам’ять про неї Анна започаткувала

 традицію дарувати білі гвоздики як символ любові до померлої матері.

Згодом з’явилося нове значення: червона або рожева гвоздика —

 для живої мами, а біла — для тієї, якої вже немає поруч.

З того часу це свято набуло поширення та популярності по всьому 

світу, і тепер це всесвітнє свято материнства. 

Проте з плином часу свято набуло комерційного характеру. Листівки,

 подарунки, реклами — все це віддалило ідею від її початкової глибини. 

І що цікаво: сама Анна Джарвіс наприкінці життя почала виступати

 проти комерціалізації Дня матері та навіть хотіла скасувати його, 

бо вважала,що його сенс спотворили.

Традиційно у цей день дарують своїм матерям подарунки, листівки або квіти та, головне, приділяють увагу та час, щоб висловити свою любов і вдячність.

На державному рівні ця подія нагадуєро  ппотреби та виклики, з якими стикаються матері, про необхідність соціальної, юридичної та фінансової підтримки материнства, що є запорукою суспільного добробуту та виховання здорових, щасливих і успішних дітей.

 День матері — це свято материнства, любові, доброти та сімейних цінностей, яке відзначають у багатьох країнах світу. 

 

В Україні та в Європейському Союзі сьогодні відзначають День Європи. Це свято символізує єдність європейських народів довкола спільних демократичних цінностей, прав та свобод людини, поваги до закону та миру.

9 травня 1950 року було підписано «Декларацію Шумана», яка стала початком створення Європейського Союзу. Починаючи з 1985-го року 9 травня відзначають як День Європи в країнах-членах ЄС. В Україні День Європи почали святкувати у 2003-му році. Тоді його відзначали у третю суботу травня. З 2023 року дату свята гармонізували із загальноєвропейським календарем. Сьогодні цей день відзначають не лише країни-члени, а й кандидати на вступ до Євросоюзу.

Україна чітко задекларувала свій євроінтеграційний вибір і закріпила його у Конституції. Цей вибір є прагненням до демократичного розвитку, дотримання принципів верховенства права, забезпечення прав і свобод людини, соціальної справедливості та сталого економічного зростання. В умовах повномасштабної війни Російської Федерації, європейська перспектива України набуває ще більшої ваги. Сьогодні Збройні сили України боронять не лише територіальну цілісність нашої держави, а й спільні для всіх європейських народів цінності. Підтримка ж України з боку Європейського Союзу стала свідченням того, що Україна є невід’ємною частиною європейської спільноти.

Це свято символізує солідарність, спільні демократичні цінності, права людини та повагу до закону.

 8 травня Україна відзначає День пам’яті та перемоги, вшановуючи загиблих у Другій світовій війні 1939–1945 років.

Цей день встановлено Законом України у 2023 році на знак солідарності  з Європою в пам’ятанні про ту страшну трагедію в історії людства. Спільним також є символ памʼяті про Другу світову війну – мак памʼяті. 

Гасло кампанії “Пам’ятаємо! Перемагаємо!”

Ми пам’ятаємо, що війна – це катастрофа, трагедія, мільйони загиблих і скалічених тіл і душ. І також ми розуміємо, що героїзація і романтизація війни призводить до ескалації нових конфліктів.

 Ключові повідомлення

Понад 10 років тому Україна долучилася до традиції відзначення перемоги над нацизмом в європейському дусі – не святкуємо, а вшановуємо. Саме так у суспільстві усталилося сприйняття 8 травня та Другої світової війни крізь людський вимір, з акцентом на ролі людей, котрі боролися проти нацизму. У День пам’яті та перемоги Україна традиційно вшановує їх, висловлює повагу та вдячність усім борцям із нацизмом, увічнює пам’ять про загиблих воїнів і жертв найкривавішої і найжорстокішої в історії людства війни.

Друга світова розпочалася для України нападом нацистської Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року і бомбардуванням німецькою військовою авіацією Львова та інших наших міст. А з 22 червня 1941-го після вторгнення військ Німеччини та її союзників на територію СРСР уся Україна стала ареною запеклих бойових дій. Близько 7 мільйонів осіб було мобілізовано за роки війни з України до Червоної армії. Кожний другий із них загинув, а кожний другий із тих, хто залишився живим, отримав інвалідність.

День пам’яті та перемоги – це нагадування, що Друга світова розпочалася внаслідок домовленостей двох тоталітарних режимів: націонал-соціалістичного (нацистського) у Німеччині й комуністичного в СРСР, а також мовчазного небажання найпотужніших держав світу чинити спротив агресорам. У 1939–1945 роках обидва тоталітарні режими вчинили на українській землі численні злочини проти людяності, воєнні злочини та злочини геноциду, внаслідок чого український, єврейський, кримськотатарський та інші народи, що жили в межах території сучасної України, зазнали величезних втрат.

На початку війни український народ, не маючи незалежної держави, був розділений між кількома країнами. Нацисти і комуністи, що однаково не рахувалися з ціною людського життя, у власних цілях та геополітичних іграх використовували невирішене «українське питання» та прагнення українців до незалежності й суверенітету. Наші землі вони розглядали виключно як ресурс.

Під час Другої світової війни українці зробили значний внесок у перемогу над нацизмом, відзначилися героїзмом, хоробрістю та самопожертвою на всіх фронтах та в багатьох арміях Антигітлерівської коаліції. Мільйони українців чинили спротив зі зброєю в руках у різних регулярних арміях світу, сотні тисяч боролися в підпільних і повстанських структурах. Майже всі українські підприємства були переорієнтовані на потреби оборони. Українська земля була одним із основних театрів воєнних дій, місцем масштабних битв і найзапеклішого спротиву.

Вигнання нацистських окупантів не принесло Україні свободи, а обернулося поверненням комуністичного терору. Його проявом стали м’ясні штурми «чорносвитників», депортація кримських татар та інших народів із Криму, масовий штучний голод 1946–1947 років, депортації етнічних українців Польщі, повернення репресій, повторна радянізація західної України, спроби знищення Української автокефальної православної та Української греко-католицької церков тощо.

У цій боротьбі ми втратили понад вісім мільйонів українців та представників інших народів, які проживали на нашій землі. В цілому Друга світова забрала життя від 50 до 85 мільйонів людей по всьому світу.

Війна тривала шість років. Перемога над нацизмом була здобута внаслідок неймовірної концентрації всіх сил, взаємодопомоги, консолідації і мобілізації суспільства, солідарності народів та повного переоблаштування економічного, політичного і соціального життя в інтересах боротьби зі злом. Для дотримання правил гри на міжнародній арені і запобігання війнам, геноцидам та порушенням прав і свобод людини держави-переможниці створили  Організацію об’єднаних націй. Україна стала її  співзасновницею. 

Жодна країна не може претендувати на виняткову роль у перемозі над нацизмом. Перемога – результат титанічних зусиль десятків держав і сотень народів. 

Так само неприпустимими є спроби прикриватися моральним авторитетом переможця в Другій світовій для реваншизму.  Пам’ять про війну має вести не до культу перемоги, а розвивати вміння цінувати мир, категорично і безкомпромісно захищати його всіма розумними засобами, а також виховувати сміливість та принциповість у боротьбі з ворогом.

Після нацизму і комунізму світ зіштовхнувся з новою злочинною агресивною ідеологією – нині ми боремося проти російської версії нацизму – рашизму. Він несе загрозу не лише незалежності та суверенітету нашої держави, а й міжнародному правопорядку та безпеці всього людства, сучасного світу та демократії. Ідейним підґрунтям рашизму стало  привласнення статусу “головного переможця”Російською Федерацією і перетворення перемоги над нацизмом на культ, пропаганду війни.

Сьогодні українці зі зброєю в руках захищають не тільки себе, а всі країни Європи від російської експансії і дають шанс на побудову більш тривкого миру і створення нової, більш справедливої, світової системи безпеки. Умовою для цього є перемога над Росією, відновлення територіальної цілісності України та унеможливлення майбутньої агресії російського імперіалізму проти будь-кого на нашій планеті. Сьогодні в умовах агресії єдиний шлях відновлення миру – перемогти загарбника.

Важливо пам’ятати, що слабкість, страх і нерішучість міжнародної спільноти завжди заохочували агресорів до все більшого розмаху злочинів. Сьогодні світове співтовариство має змогу спертися на той гіркий досвід та історичні уроки для прийняття адекватних безпекових рішень, зокрема щодо російської агресії проти України.